М’ятним — мої соло-перегони Київ–Львів і назад. Блакитним — туди вдвох, через гори й замки. Рожевим — назад уздовж Балтики. Жовтим — останній відрізок додому.
Цю частину я їду один. П’ятсот сорок кілометрів рівної траси на захід, щоб через два дні забрати тебе у Львові. Це не транзит, це розгін.
Тут усе почнеться — виїзд рано, поки Житомирська ще порожня.
Тут я зверну з траси за Рівним, щоб проїхати Тунель кохання — по дорозі до тебе, і це не випадковість.
Тут я тебе заберу. І далі вже нічого не буде соло аж до дванадцятого.
Найкоротший день, бо пів дня з'їдає кордон. Зате ввечері ми вже в Польщі й пахне зовсім інакше.
Тут ми побачимо палац, у який уже не встигнемо зайти — і це навіть краще.
Тут ми переночуємо і вперше за день знімемо шоломи надовго.
Автобан до Кракова — це плата. Далі дорога йде вгору між вапняків, і кожен поворот закриває наступний. Ввечері — Ополе, до твоєї мами.
Тут ми вип'ємо каву на бульварі, дивлячись на замок із того берега Вісли.
Тут ми з'їдемо з автобану й поїдемо серпантином дном долини, між білих скель.
Тут ми залізимо на руїну, яка росте прямо зі скелі.
Тут ми зупинимось наступного ранку — Тумський острів, кава біля води.
Найдовший день і єдиний із дедлайном. Виїжджаємо о восьмій, інакше Ґерліц доведеться викреслити, а Ґерліц викреслювати не можна.
Тут ми пообідаємо на площі, яка виглядає як декорація, бо декорацією вона і працює.
Тут ми перейдемо з Польщі в Німеччину пішки, по звичайному дерев'яному мосту.
Тут ми зупинимось на пів години перед останнімривком до Берліна.
Тут ми заїдемо в місто по мосту, який виглядає як замок, і на цьому перша дорога закінчиться.
Поки я тисну руки китайцям на виставці, у тебе три повні дні Берліна — п’яте, шосте й сьоме. Ось що я б поставив у список: від найспокійнішого до найгучнішого.
Тут ти побачиш п'ять музеїв, які стоять на одному острові посеред річки.
Тут ти будеш просто йти вздовж води, і це виявиться найкращим, що ти зробиш за день.
Тут ти потрапиш на барахолку, а потім випадково — на караоке для двох тисяч людей.
Тут ти будеш іти по злітній смузі справжнього аеропорту, і нікого це не хвилюватиме.
Берлінський клуб — це не вечір, це вихідні. Двері відчиняються в п'ятницю і зачиняються в понеділок, і всередині немає годинників. Фото знімати не дадуть — на вході заклеять камеру наліпкою. Це не прикрість, це і є суть.
Тут ти або зайдеш і не вийдеш до ранку, або не зайдеш узагалі — і обидва варіанти нормальні.
Тут ти опинишся на території колишнього заводу, де є ставок, пісок, гойдалки й пʼять танцполів.
Тут ти підеш, якщо в перше місце не пустили. Пускають далеко не завжди, і це частина гри.
Тут коротко те, що знають місцеві й не знають туристи.
Тепер зовсім інша дорога. Ні гір, ні замків — вітер із моря починається під Щеціном і не закінчиться вже до самого Львова.
Тут ми вперше за поїздку побачимо море, і воно буде з обриву.
Тут ми побачимо костел, який їсть море.
Тут ми переночуємо вперше на морі, і ти почуєш його з вікна.
Найморськіший день усієї поїздки. Тридцять п'ять кілометрів коси туди і стільки ж назад — порома для мотоцикла немає, і це навіть добре.
Тут ми зупинимось на каву в маленькому рибальському порту.
Тут ми поїдемо косою завширшки з кілометр: море зліва, затока справа, і жодного повороту.
Тут ми вийдемо пішки на пів кілометра в море, рівно на заході сонця.
Тут ми будемо вечеряти над водою, коли фасади вже засвітяться в Мотлаві.
Найдовший перегін зворотної дороги — Гданськ і Люблін розділяє пів країни, обійти це неможливо. Але на початку дня стоїть така штука, що день окупається одразу.
Тут ми обійдемо найбільший цегляний замок на планеті й зробимо кадр із того берега.
Тут ми переночуємо в містечку, де всі будинки нижчі за дерева.
Короткий день навмисно: черга на в'їзд в Україну завжди довша за виїзд, і запас закладений саме під неї.
Тут ми вип'ємо останню каву в Польщі, під аркадами рожевої площі.
Тут закінчиться все. П'ятдесят п'ять кілометрів до кордону, потім дев'яносто до дому.
Одинадцятого ввечері ми вже у Львові, дванадцяте — вихідний без мотоцикла, а тринадцятого я їду сам. Нікуди не поспішаю, тому дорога піде через два замки біля траси на Броди, у які я не заїжджав ніколи.
Тут я зупинюсь за годину після виїзду — він видно з траси, і повз нього я проїжджав уже разів десять.
Тут я зупинюсь удруге, за двадцять кілометрів далі, і це буде остання зупинка поїздки.
Тут усе закінчиться — на тій самій вулиці, з якої почалося чотирнадцять днів тому.
Журек у хлібній мисці — кислий житній суп із ковбасою і половинкою яйця. Пєрогі рускі. Осципек: копчений овечий сир, який смажать на грилі й поливають журавлиною. У Казімєжі — хлібний півень.
Каррівурст із фрітками, стоячи. Дьонер о четвертій ранку — це берлінський винахід, а не турецький. І «берлінер», який у самому Берліні ніхто так не називає: тут це Pfannkuchen.
Копчена риба просто з коптильні на набережній Устки. Смажена флондра з картоплею. У Гданську — гусятина й пряники з Торуня, які довезли сюди ще в середньовіччі.
Чотири дороги. Дві я їду сам, дві — з тобою за спиною. Вгадай, які з них я чекаю.
Сонце тиснути було не обов’язково. Але раз уже: місце ззаду офіційно твоє, і на всі 3 665 кілометрів воно ніким не зайняте.